Під час перейменувань, у 1991 році, повернулася давня назва однієї із вулиць «старомістя — Камінна. Починається вона від перехрестя із бульваром Тараса Шевченка і прилеглими до нього вулицями і збігає вниз. Багато  хто пам'ятає її як вулицю Костюшка. Саме тут височить пагорб, на якому звели адміністративний будинок, облаштування території якого призвело до того, що давня вулиця стала тупиковою. В народі цей пагорб називали Камінною горою. А вуличку, що прилягала до нього, назвали Камінною. На зламі XIX і XX століть, у 1901-му, тут виросла будівля колегіуму єзуїтів із багатою книгозбірнею, яка, на жаль, не збереглася.
        У 1894-му цю вулицю назвали іменем шанованого поляками діяча: національно-визвольного руху бригадного генерала Тадеуша Косцюшка (Костюшка). Саме він очолив польське визвольне повстання 1794 року, тоді ж його було обрано керівником держави. Це ім'я вулиця носила і в радянські часи. Аж у 1962-му її назвали іменем компартійної газети "Правда".
         Плин часу торкнувся цієї вулиці, завдала руйнувань Друга світова війна. Не зберігся до нашого часу будинок Української державної гімназії, історія якої як філії Вищої тернопільської гімназії починається у 1898 році. А перші випускні екзамени-матура відбулися у червні 1906-го. Стояв він за плечима Другої польської гімназії (тепер середня школа № 4). Збудували це приміщення для державної української гімназії у 1911 році на Косцюшка, 9. Хоча питання про будівництво постало ще у 1906 році. Плани будівлі розробляли у Відні, а будівництвом керували місцеві інженери Войцеховський і Бембнович. 18 листопада 1911-го відбулося урочисте освячення новобудови. Тоді ж була освячена й нова друга польська гімназія на Святоіванівській. Українська державна гімназія діяла тут аж до закриття її у вересні 1930 року. Тоді 470 гімназистів опинилися на вулиці. Втратили роботу й викладачі. Тільки троє вчителів-українців отримали роботу в інших містах, чотири вчителі-поляки були влаштовані на роботу в інших тернопільських школах, а решта 13 вчителів стали безробітними. Було арештовано майже 70 учнів старших класів, але їхньої причетності до антидержавної діяльності не змогли довести і тільки троє з них чекали на суд. У час Першої світової шкільне приміщення забрали під військовий шпиталь. У період ЗУНРу тут діяли установи молодої української держави. Після закриття державного навчального закладу із українською мовою викладання тут почала діяти польська жіноча державна гімназія, яка із 1936-го стала носити ім'я маршала Юзефа Пілсудського.
        Вихованцями української гімназії у Тернополі були Йосиф Сліпий, Ярослав Стецько, Лесь Курбас, Володимир і Степан Ґжицькі, Мар'ян Крушельницький, Василь Мудрий, Микола Чубатий, Роман Завадович, Олександр Смакула і ще багато-багато тих, хто служив усе життя українській справі. У 1998 році до 100-ліття навчального закладу стараннями колишніх випускників, розсіяних по всьому світу, випущена "Ювілейна книга української гімназії в Тернополі, 1898-1988" як данина шани вихователям і вихованцям бастіону українства.



            
          Історія цього закладу розпочиналася ще із 1834-1835 навчального року і є цікавою сторінкою в літописі шкільництва в нашому місті. Засновником школи була міська рада, яка застерегла, що цим закладом має керувати тільки жінка. Міська рада оплачувала працю вчителів, надавала приміщення і забезпечувала його утримання й опалення. Вже у 1867-1868 навчальному році ця школа була реорганізована у 4-класну головну жіночу школу, де навчалося 110 дівчат, а з 1871-го вона стала вже 5-класною. У ній вивчали польську й німецьку мови, польську літературу, релігію, арифметику, історію, географію й фізику. Французьку мову викладали факультативно. Вже в 1874-1875 навчальному році відкрився шостий клас, а в наступному — сьомий. Розширився курс математичних наук та природознавства. У школі разом із директоркою працювало 8 вчителів і два священики-катехити — греко-католицький і римо-католицький. У 1867-му в програмі школи появилася українська мова, яку тоді називали руською (від слова "русин", тобто українець), але дуже швидко зникла.
        Збільшення кількості учениць вимагало відповідного приміщення. У 1881-1882 навчальному році школа переходить у новозбудоване приміщення, яке призначалося для лічниці і стає неповносереднім навчальним закладом для дівчат. Кількість вчителів зростає до 15-ти. У 1888-1889 навчальному році традиція жіночого керівництва перервалася. Директором ніколи став Владислав Сатке, який увійшов в історію як автор цікавої праці про Тернопільський повіт із географічно-статистичного погляду, яка вийшла друком у 1895 році. Керував він школою аж до переходу у 1898-му в учительську семінарію. Згодом до виділової школи приєдналася ще й народна. У 1890-1891 навчальному році тут навчалося понад сімсот дівчат, з них у виділовій школі — 202 учениці, додався восьмий клас, але з 1896-1897 навчального року він перестав існувати, і школа із чотирикласної виділової знову перетворилася на трикласну. У 1904 році школу назвали іменем святої Ядвіги. Перед Першою світовою війною в народну школу ходило чимало бідних дітей із передмістя, вчителі намагалися надати їм матеріальну допомогу. З цією метою організовували доброчинні концерти, збирали пожертвування.
Останньою директоркою була Євгенія Мондрицька. У повоєнні роки тут почала працювати середня школа №4 із російською мовою викладання. Наприкінці 50-х побудували третій поверх. Тепер у цьому приміщенні діє середня школа №5.
       У 20-30-х роках минулого століття на цій вулиці діяли повітове управління (колишня повітова рада), повітова ощадна каса, представництво державного господарчого банку, зерновий синдикат та різні товариства. У повоєнний час відбудовані будинки стали в основному житловими. А в одному з уцілілих старих будинків діє музична школа №1. У 50-60 роках вже минулого століття тернополяни добре знали взуттєвий та продовольчий магазини на вулиці Косцюшки. Тепер це затишна тупикова вуличка, де ще зберігаються сліди старовини.