І досі вабить і чарує око старовинна твердиня на березі Тернопільського ставу — ровесниця міста, свідок його минулого і сьогодення.   

      Перший запис у біографії Тернополя — 15 квітня 1540 року — пов'язаний із королівським дозволом на спорудження замку над Серетом Краківському каштеляну Яну Тарновському. Ця фортифікаційна споруда мала перекрити шлях різним наїзникам на широких просторах від Теребовлі до Буська, де на той час не було жодного великого укріплення, хоча сама природа створила всі умови для цього. Сотні вправних ремісницьких рук почали зводити мури нової фортеці, що мала стати оплотом польських завойовників на Подільській землі. Будівництво тривало вісім літ і завершилось у 1548 році.
        У привілеї 1566 року згадуються тернопільська фортеця (як діюча) та її фундатор. У зв'язку із значними витратами на будівництво місто звільняється від багатьох податків. Укріпив і добудував замок вже син Яна Тарновського — Христофор. Немало коштів вклав у добудову і розширення замку також Томаш Замойський, який отримав місто як придане своєї дружини Катерини, дочки відомого українського культурного діяча і мецената князя Костянтина Острозького.
          У першій половині XVII століття фортечні укріплення Тернополя мали форму прямокутника. З боку міста замок був захищений глибоким ровом і валом та укріплений дубовим частоколом. Із заходу його омивали води штучного ставу, створеного у 1548 році. Досить глибокий, підмурований зі середини, рів і насипний земляний вал починалися на найнижчому схилі пагорба між мочариськами, що простягнулися на південь, і ставом, що оточував місто із заходу й півночі. Вали проходили в районі сучасних вулиць Танцорова, Багатої, Руської, Валової, Грушевського і замикалися на став. На відрогах валу стояли дві оборонні вежі: Кушнірська — над ставом, неподалік Воздвиженської церкви, і Шевська — на краю заплавних лугів, приблизно в районі теперішнього парку культури і відпочинку імені Тараса Шевченка (назви оборонних веж пов'язані з кушнірським і шевським цехами).     

        Здійснивши в 70-х роках XVII століття поїздку Польським королівством, французький мандрівник Ульріх фон Вердум у своєму "Щоденнику подорожі..." зазначив: "Це місто на Волині (помилка, Тернопіль належав не до Волинського, а Руського воєводства — прим. авт.) — спадкова власність пана Конєцпольського, Долинського старости. Лежить біля схилу згаданого пологого пагорба. З трьох боків його оточує велике озеро і розлогі болота. Четвертий бік захищений від поля досить широким ровом та обведений валом із двома масивними вежами на кутах і однією посередині, яка заодно служить брамою. Замок височіє з північного заходу від міста, саме посередині ставу, має великі, побудовані в італійському стилі будівлі з каменю: мури і вежі на заході й півдні боронять замок навіть там, де навколо тягнеться озеро. Від міста знаходиться сухий рів із земляним валом і частоколом".  

       Вода, мочариська, вал і рів стискали, наче обруч, власне місто, а на схід від валу, серед полів і городів, тулилися хатки передмістя. Додамо, що давній торговий тракт, який проходив через Тернопіль, з'єднували дві в'їзні брами: із південного сходу — Кам'янецька, неподалік церкви Різдва Христового, і Львівська — на заході. До замкового палацу потрапляли через навісний міст і в'їзну браму — досить гарну двоповерхову споруду. Щойно опустивши навісний на ланцюгах міст, можна було відчинити важкі подвійні ковані ворота й увійти у прохід брами. По боках в'їзної брами стояли жолоби для коней, що їх тут залишали приїжджі. Одні двері вели до вартового, інші — на другий поверх.  
        Розташування замку над ставом спричинило його різноповерховість. Із заходу він мав два додаткові поверхи казематів та підвалів, у підмурівках у бік ставу дивились бійниці. Ці кам'яні льохи ставали не раз місцем ув'язнення для непокірних. Поруч із замком були зведені інші споруди — пекарня, кухня, стайні. Замковий арсенал, який розміщувався в оборонних вежах, мав гармати, гаківниці, мушкети, порох, ядра, олово. Для оборони замку утримувався невеликий загін залоги. Як свідчить інвентар 1672 року, тоді його очолював бурграф, купець і міщанин Елізар Кунцевич, який отримував за це щорічно 80 золотих. Крім того, обширний дитинець використовувався також як місце муштри міщан, які час від часу були зобов'язані приходити сюди із особистою зброєю (мушкетами, порохом, ґнотами). До кінця XVII століття всі мешканці міста платили від кожного дому по 10 грошів "пушкарщини".      

      Впродовж своєї історії замок піддавався частим нападам завойовників і значним руйнаціям. Ще в час будівництва, у 1544 році, татари зробили спробу напасти на місто, але завдяки героїчному опору нечисленного народного ополчення, яке очолювали Бернард Претвіч, Ян Гербурт, Олександр і Прокіп Синявські, вдалося стримати татарську навалу аж до підходу лицарських сил з-під Сандомира. Місто і замок були врятовані. Серйозних руйнувань зазнав замок під час нападів турків і татар у 1575, 1589,1672 роках. А в 1675 році паша Ібрагім Шишман на кілька тижнів отаборився під Тернополем і тримав місто в облозі. Розлючені невдачею під Теребовлею, ординці спалили замок, повністю зруйнували решту фортифікаційних споруд, висадили в повітря обидві вежі, спустили воду зі ставу. Сліди руйнувань залишилися надовго. В інвентарі 1690 року згадується, що замок був у суцільних руїнах, міст — без ланцюгів, в'їзна брама — без даху. Тоді ж пошкоджено вали і підмурівки, а спалене житлове приміщення перетворене на стайні.          Після переходу міста у власність Собєських, замку в значній мірі повернули первісний вигляд, і в такому стані він залишався до кінця XVIII століття. На початку XIX століття тодішній власник міста Франциск Коритовський перебудовує Старий замок в палац, знісши рештки фортифікаційних споруд. Обводить його звичайним муром із тесаного каменю, а вхідну браму прикрашає двома пілонами на єгипетський манір, оздобивши їх гербами — своїм і дружини. Над гербами виднілися маски левів, а пілони вінчали кам'яні кулі. Так завершилась історія замку як старовинної фортеці. 
         У 1810—1815 роках, коли Тернопільський край перебував у складі царської Росії, у замку відкрили казино із ігровими залами, відбувались тут і бали. Після викупу міста від останнього власника у 1843 році замок віддали під казарми, або як тоді їх називали — "кошари". Звідси назва прилеглої вулиці — Кошарна (до нашого часу не збереглась). Неподалік замку знаходилися інші споруди, що використовувались як житло для військових. Наприкінці першого десятиліття XIX століття поряд із колишньою твердинею з південного боку виросла нова велика кам'яна споруда, її стали називати Новим замком, а "старожил" став звично іменуватися Старим замком.      

      У документі 1939 року зазначається, що на той момент вік Нового замку становив приблизно 130 років. Це була масивна кам'яниця з великими підвальними приміщеннями. За час свого існування Новий замок зазнав змін і реконструкцій. Не оминула його і пожежа 1875 року. Але обійшлося малим лихом: згорів дах і місцями обвалилася стеля. Торкнулася його і Перша світова війна.     

    З початку свого існування Новий замок став осередком культурного життя міста. Тут влаштували театральну залу на 300 місць, а під час різних забав у ній вміщалося до 500 осіб. На сцені Нового замку виступали аматори і професійні актори. Є згадки, що перші українські драматичні вистави у Тернополі відбувалися в кінці 40-х років XIX століття. Найчастіше іногородні театри приїжджали під час ярмарків у день святої Ганни та в середпістя. Репертуар і рівень їхньої майстерності були різні. Не завжди спочатку знаходились і зацікавлені глядачі. Такою була доля мандрівних акторів, такими були час і звичаї. Інколи окремі театри залишалися після серпневого ярмарку, що тривав майже місяць, на цілу осінь і навіть зиму. У театральній залі Нового замку не. раз виступав перший у Галичині професійний український театр "Руської бесіди", створений у Львові. Вперше трупа завітала до Тернополя у 1865 році й відкрила свої гастролі виставою "Назар Стодоля". Грали тоді у залі Тернопільського замку "Наталку Полтавку" І. Котляревського, "Щиру любов" Г. Квітки-Основ яненка, нсценізацію його ж "Марусі", "Гаркушу" О. Стороженка, "Назара Стодолю" Т. Шевченка, "Верховинців" Ю. Коженьовського, "Гальку" С. Монюшка. О. Барвінський сказав: "Цей театр був для Поділля другою рідною школою і, поруч з тодішнім українським письменством, став справжнім вогнищем, з якого віяло подувом щирого народного життя." За п'ять тижнів було зіграно двадцять вистав. Через чотири роки театр знову приїхав до нашого міста і порадував спектаклем "Маруся" за однойменною повістю Г. Квітки-Основ'яненка.  
        У 1871 році тут виступала трупа "Руської бесіди" під дирекцією Антіна Моленцького. Трупа була нечисленною, тому ставила переважно малі п'єси. З великих йшли тільки "Сватання на Гончарівці" Григорія Квітки-Основ'яненка та "Верховинці" Юзефа Коженьовського. До постановок залучали навіть гімназистів-старшокласників, які добре співали та танцювали.
        У 1872 році у Тернополі знову гостить цей театр, але уже під дирекцією Омеляна Бачинського. Кращою виставою того сезону була "Галька" Станіслава Монюшка.        

     У 1875 році приїздить трупа Теофілі Романович. У її складі тоді грають ще зовсім молода Іванна Ляновська (згодом Біберович), Лев Наторський та Іван Гриневецький. У грі останнього органічно поєднувались мистецькі засоби західноєвропейської школи із прийомами народно-побутового театру М. Кропивниць-кого. У 1879 році тут знову грає трупа під орудою О. Бачинського. Вистави охоче відвідують навіть поляки.
    З великим успіхом пройшли гастролі у 1885-му, а також у 1891 роках, коли театр очолював відомий український актор і театральний діяч Іван Бібе-рович. 23 квітня 1891 року силами трупи І. Біберо-вича у Тернополі поставлено оперу Порфирія Ба-жанського "Марічка, татарська бранка з Покуття". На прем'єрі був присутній сам композитор.
    Із цим театром пов'язане перебування у Тернополі Марка Лукича Кропивницького, якого запросили із Наддніпрянської України. У цій залі Марко Аукич виступав як актор і режисер. Враженнями про акторський талант корифея українського театру ділиться у спогадах Євген Олесницький: "Перший його виступ був у Шевченко-вім "Назарі Стодолі", де грав Хому Кичатого. Та вже наступного дня повторено "Назара" з Кропив -ницьким у заголовній ролі, а Кичатим був Гриневецький. Задля Кропивницького давано тоді "Назара Стодо-лю" кілька разів. Потім виступав він ще в "Чорноморцях" як Кабиця, в "Сватанні на Гончарівці" як Стецько, а в "Гаркуші" і "Шельменку" — в заголовних ролях. Вся публіка захоплювалася його грою і співом. З його уст почули ми вперше такі пісні, як Соловейко , Удовиця, "Очеретом" і т. д., які відразу стали популярними. Не треба й казати, як дуже захоплена була ним молодь. Це стояв перед нами оригінальний українець, перший, якого ми бачили, — втілення української літератури й мистецтва в одній особі". Як режисер, Марко Кропивницький поставив на тернопільській сцені спектаклі "Наталка Полтавка", "Заздрісна жінка", "Шельменко-денщик".
        У замковій залі неодноразово виступали польські театральні колективи. Одними із перших були трупи "Товариства Польської сцени" під орудою Хелховського у 1857 році, а в 1858-му — під дирекцією Теофіла Борковського. Ставили п'єси й оперети, виконували окремі арії в супроводі полкового оркестру.      Театр Штенеля зі Станіславова ставив навіть "Отелло" В. Шекспіра. Під час гастролей театру під дирекцією Петра Возняковського частину доходу від однієї із вистав було пожертвувано у фонд бідних учнів реальної школи. Ця трупа виступала у місті під час ярмарку святої Ганни у 1869—1872 роках, а в 1885-му знову відвідала Тернопіль. У 1892 році успішно гастролював Станіславівський театр Квєцінського, а у 1899 році — театр "Водевіль". Приїжджали також й окремі єврейські трупи.
        1 лютого 1882 року у цій залі відбувся великий публічний Шевченківський концерт. Організували його члени українських товариств. "Вістка про цей концерт рознеслася по Поділлю висланими запрошеннями комітету, розбудила руську інтелігенцію в Тернополі і околиці, а на концерт з'явилося стільки людей, що ледве половина могла найти приміщення, інші з жалем були змушені відійти домів," — згадував Олександр Барвінський.  
    Зала Нового замку була також осередком музичного життя. Тут започатковувалися музичні вечори "Товариства друзів музики", а в 1877 році це товариство відкрило у замку школу гри на фортепіано, очолювану відомим музикантом Владиславом Вшелячинським. Саме у нього навчалась гри на фортепіано юна С.Крушельницька. Не раз тут виступав відомий хор із с. Денисова під керівництвом Йосипа Вітошинського. Бурхливими оплесками вітали співаків під час літературно-музичного вечора у серпні 1885 р. Серед присутніх були І.Франко, К.Устиянович, М.Івасюк, Ю.Панькевич, Є.Гушалевич, Є. Петрушевич. У цьому концерті брала участь юна Соломія Кру-шельницька. Урочина відбулася з нагоди зустрічі з учасниками студентської мандрівки по Поділлю. З вітальною промовою виступив О. Барвінський.
        З Новим замком пов'язані і початки тернопільського кінематографа. Тут у серпні 1906 року після успіху у Львові демонстрував електричний театр інженер Бартель, закупивши найкращу на той час апаратуру братів Пате. Двічі на день він показував цікаві вистави про бій биків в Іспанії, китайський балет тощо. Апарат майже не давав миготіння, зображення було чітке.    У залі проводилися також забави з різних нагод і навіть передвиборні збори, де сперечались завзято, як і тепер. Під час передвиборної кампанії 1873 року тут виступав о. Степан Качала.
        Замкова зала слугувала також місцем, де відбувалися вибори до віденського парламенту та крайового сейму у Львові.
          "Галичину можна назвати історичними воротами, чи як хто хоче ключем, між двома половинами Європи", — так писав відомий історик Степан Томашівський. У цих словах вченого і патріота сфокусована багатовікова доля краю, особливості політичної культури галичан, що сформувалися під впливом європейських цінностей і традицій. Не останнє місце у цьому ряду займає демократизм, який засвоїли, незважаючи на гніт і поневолення, галицькі українці, входячи у європейську спільноту. Традиції демократизму пробудили галицьких українців до національне-політичного та культурного релігійного руху. Так зароджувалась ідея національної незалежності. Немалу роль в усвідомленні національного "я" українців у Галичині відіграли вибори.
      Але починалося все так. "Весна народів" 1848 року мала безпосередній вплив на розвиток політичного життя в Галичині, яка тоді входила до складу Австрії (з 1867 року Австро-Угорщини). Зразу ж зауважимо, що королівство Галіції і Лодомерії (Володимири) складалось із власне Галичини і приєднаних до неї польських земель — великого князівства Краківського та князівств Освєнцімського та Заторського. Всі ці землі безпідставно скорочено називали Галичина. Хоча до 1772 року, коли внаслідок поділу Польщі ці землі відійшли до Австрії, під поняттям "Галичина" розуміли українські землі Руського і Белзького воєводств, поділених Австрією на 12 округ (округів): Коломийську, Чортківську, Тернопільську, Бережанську, Перемишлянську, Львівську, Стані-славівську, Золочівську, Жовківську, Самбірську, Стрийську і частково Сяноцьку. Вся Галицька провінція займала 78,5 тис. кв. км. На українську частину припадало 55,7 тис. кв. км. За першим австрійським переписом 1773 року у східній частині краю (власне Галичині) проживало 1820000 осіб, з них українці становили 71%, поляки — 22%, євреї — 4%. Статистика досить промовиста. Але на цих землях Австрія зберегла все-таки панівне становище польської шляхти, хоча в умовах абсолютизму вона була обмежена в управлінні державою у порівнянні із Річчю Посполитою. Однак в цілому в умовах Австрії становище українських земель стало дещо кращим. 
      Перші вибори до австрійського парламенту відбулися у 1848 році, а перше його засідання — 10 липня. Тоді було обрано 383 посли (депутати). Галичину представляли 96 послів, з них — 35 українці: 23 селян, 8 священиків і 4 інтелігенти — світські. Українські обранці гостро поставили у парламенті питання про відокремлення польської території Галичини й утворення з усіх українських земель в Австрії окремого коронного краю зі своїм сеймом та урядом. Однак патентом Франца-Йосифа від 7 березня 1849 року парламент було розпущено, скасовано так і не введену в дію конституцію 1849 року і відновлено абсолютну монархію.
    Аж цісарським патентом від 26 лютого 1861 року усім краям Австрії було надано крайові статути і виборчі ординації до крайових сеймів.
    У крайовому сеймі, що діяв у Львові, інтереси виборців представляли 44 посли (депутати), що обирались, і 9 вірилістів (єпископи і ректори входили у склад сейму за посадою без виборів). До компетенції сейму входили в основному питання рільницького господарства й шкільництва, інші проблеми, що порушувалися тут, передавалися для подальшого розгляду у Віденський парламент.
Вибори відбувались за трьома куріями — курія більших власників, курія міст і курія сіл.
    У першому віденському парламенті Тернопіль представляв поляк німецького походження Володимир Мандль — тоді поштмейстер, а згодом мер та засновник сучасного Старого парку, а також Іван Федорович, дідич із Скалатщини. У крайовий сейм від Тернополя було обрано лікаря Маврикія Карміна — єврея, від Микулинець — українця Василя Гарматія, від Теребовлі — міщанина Матвія Лейчака — поляка. Зазначимо, що в 1849 році, коли відбувалися вибори до крайового сейму у Львові, Тернопіль мав 16167 мешканців, з них 9632 євреї, 3483 — українці, 3032 поляки.
    Перші вибори до Крайового сейму за новим цісарським патентом у Тернополі розпочалися о 9 годині ранку 4 квітня 1861 року у театральній залі Нового замку. Місто обирало одного посла — так тоді називали депутатів. Право голосувати мало 1528 виборців. Вибори тривали три дні — від четверга до суботи, оскільки жоден із кандидатів не набрав зразу абсолютної більшості голосів. Переміг Фелікс Рейзнер, хоча не обійшлося без протестів.
    Від сільської курії (Тернопіль, Микулинці, Ігровиця) було обрано українця — викладача гімназії Теодора Білоуса. Тоді ж від виборчого округу Залізці—Зборів було обрано греко-католицького священика Василя Фортуну — потім багатолітнього пароха Тернополя.
      У 1866 році Ф. Рейзнер помер і на його місце було обрано не без перипетій львівського адвоката Зигмунта Родаковського, який представляв у сеймі місто до нових виборів у 1867 році.
        4 лютого 1867 року на других виборах до Крайового сейму у Львові переміг Зигмунд Савчинський — українець за походженням, що схилявся до союзу з поляками. У липня 1870 року театральна зала Нового замку знову стала місцем виборних баталій. І цього разу переміг Савчинський.
    Його опонентом був священик — директор гімназії Василь Іль-ницький. Тоді ж у курії більших власників обрали Казимира Грохольського, Владислава Лося і Щенсного Козєбродського. У курії сіл переміг о. Василь Фортуна — на той час уже парох Тернополя.    

      Виборчі змагання 25 жовтня 1873 року за мандат до Віденського парламенту ознаменувалися перемогою професора Львівського університету Євзебія Черкавського, який представляв місто аж до виборів 1891 року, коли переміг Лук'ян Криницькик — українець, голова окружного суду.
    Виборні перегони до крайового сейму 1877 року виграв місцевий адвокат Генрик Макс. Згадуваний Лук'ян Криницький обирався також у 1889 році до Крайового сейму від курії міст.
    Виборні змагання порушували застій політичного життя і ставили на порядок денний питання національного самоусвідомлення, що не раз ставало вирішальним фактором перемоги того чи іншого кандидата. 7 травня 1890 року створюється Подільська рада, яка представляє політичні інтереси українців. Однак існуюча куріальна система призводила до зловживань і не давала змоги українцям проводити у представницькі органи своїх послів. Нові обрії окреслились з утворенням партій, зріли потреби реформи виборної системи. Результатом тривалої боротьби стало прийняття нового виборчого закону, який став чинним 27 січня 1907 року. Куріальна система, основана на майновому цензі, скасовувалась, натомість вводились виборчі округи, які поділялись на сільські і міські зони. Новий виборчий закон відкрив шлях у представницькі органи відомим діячам української суспільності: Павлові Думці, братам Антону та Тимофію Старухам, Сидору Голубовичу та іншим.
    З часом у місті з'явилося ще два театральні приміщення. У роки Першої світової війни Новий замок зруйнували, та в мирний час його відновили. У відбудованій в 1931 році споруді розмістилися різні урядові установи. Знайшлось тут місце і для Подільського регіонального музею та бібліотеки наукової фундації ім. Баворовського. її цінні рукописи і документи згоріли у 1944 році.  

    Втім, повернімось до Старого замку, що вже із середини XIX століття і аж до 1939 року слугував в основному як казарми. Його також не оминуло лихоліття Першої та Другої світових воєн. Він горів у 1917 році, але найбільших руйнувань зазнав весною 1944 року. У Другій світовій зіткнулися дві сили, однаково людиноненависницькі: Гітлер і Сталін — дві іпостасі зла. Тому не цінувалось ні людське життя, ні культурні надбання, ні історичні пам'ятки. Нищилося все. 
     Скупі рядки документів розповідають про бої, які точилися за місто. Штурм Тернополя почався 31 березня 1944 року після масованої артпідготовки і авіаобробки. Найбільше дісталося центральній частині міста. Ось фрагменти із документів про бої за замок і будинки неподалік від нього: "Знову спочатку прицільний артобстріл, а потім — вогонь: у темряві підтягнули дві бочки з бензином, пробили отвори, у підвал залили бензин і підпалили. Вогонь знищив повністю німецький гарнізон з 50 вояків. А три- та чотириповерхові будинки були просто підірвані. Гарнізон, що там перебував, був похований під їх уламками.
        Ще один уривок власне про бій за Старий замок: "Останній опорний пункт противника — замок. У замку було багато підвалів, тунелів, що з'єднували костел, гімназію і казарми. Гарнізон замку налічував до 300 осіб. У найнижчому підвалі розмістився госпіталь. У підвалах замку було декілька ґрунтових колодязів. Для штурму спочатку була використана важка артилерія у взаємодії з бойовими порядками піхоти. А потім створено групи з 3—5 бійців, до яких входили сапери, хіміки та автоматники. Ці групи підповзали до амбразур: сапери підривали, хіміки заливали самозаймистою рідиною, а автоматники прикривали їх вогнем. Усе навколо палало. Після дев'ятиденного бою замок був взятий. Навколишні будівлі підірвали сапери."
    У 1957 році розробили проектне завдання на відбудову Старого замку і пристосування його під спортивну школу. Новий, на жаль, так і не піднявся з руїн. На його місці споруджено готель "Тернопіль". Відновлена стародавня споруда стала своєрідним символом міста. І мимоволі зринають у пам'яті пророчі слова Лесі Українки про народ, який творінням своїх рук "на вік своє імення вславив". Минають роки, спливають століття, а кремезна сивочола твердиня гордо височить над голубим плесом ставу, пильно вдивляючись у майбуття.